19  травня,  в  третю  неділю  травня  –  День  пам’яті  жертв  політичних  репресій.

Дата: 19.05.2024 20:59

Кількість переглядів: 90

19  травня,  в  третю  неділю  травня  –  День  пам’яті  жертв  політичних 
репресій. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року на 
вшанування  десятків  тисяч  людей,  розстріляних  комуністичним  режимом, 
сотень  тисяч  кинутих  у  в’язниці  й  табори,  на  заслання  чи  примусове 
психіатричне  лікування.  Кількість  цих  мучеників  Україні  досі  неможливо 
підрахувати.  
 
Ключові повідомлення 
Впродовж  усього  часу  існування  комуністичний  тоталітарний  режим 
спирався на злочини репресій, вбивств, депортацій, геноцидів.  
Сьогодні  РФ  є  наступницею  цих  людиноненависницьких  практик  –  вона 
виправдовує  і  глорифікує  сталінський  режим,  нарощує  і  вдосконалює 
репресивну  політику,  жертвами  якої  уже  стали  тисячі  мешканців  окупованих 
територій. 
18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Через 
насильницьку  депортацію  понад  190  тисяч  кримських  татар  втратили  дім, 
батьківщину, рідних, а багато хто – і життя. У 2015 році Верховна Рада України 
визнала  цей  злочин  комуністичного  режиму  геноцидом  кримськотатарського 

народу, під час якого здійснювалися умисні вбивства, заподіювалися серйозні 
тілесні  ушкодження,  навмисно  створювалися  життєві  умови,  направлені  на 
фізичне знищення кримських татар. У Канаді, Латвії, Литві також визнали ці дії 
геноцидом  кримськотатарського  народу.  Україна  працює  над  подальшим 
визнанням геноциду іншими країнами. 
Комуністичний режим СРСР і згодом Росія десятиріччями цілеспрямовано 
поширювали  міф  про  кримських  татар  як  зрадників.  Цю  ж  риторику  країна-
окупантка використовує і нині для насаджування ворожнечі, утисків та розбрату 
в окупованому Криму. 
Російська Федерація заперечує геноцид кримських татар в 1944 році та не 
бере  відповідальності  за  сталінські  репресії  та  депортацію.  Більше  того,  від 
окупації  у  2014  році  АР  Крим  та  міста  Севастополя  РФ  продовжила  злочини 
тоталітарного радянського режиму та Російської імперії проти кримських татар: 
чинить  репресії  та  переслідування,  цілеспрямовано  порушує  їх  права  як 
корінного  народу  України,  незаконно  призиває  на  військову  службу,  руйнує 
культурну  спадщину,  фальсифікує  історію,  мілітаризує  освіту  та  суспільне 
життя.  
Український  народ,  який  зазнав  переслідувань  і  репресій,  став  жертвою 
радянського геноциду Голодомору 1932–1933, усвідомлює та повністю поділяє 
біль депортації. Це – наша спільна трагедія.  
Через  80  років  після  депортації  РФ  продовжує  тоталітарні,  радянські  за 
характером, імперські за духом традиції поневолення, здійснюючи комплексні 
та  системні  репресії  кримських  татар,  незгодних  із  окупацією  Кримського 
півострова, які наближають звільнення Криму.  
РФ принесла в Крим політично мотивовані переслідування, насильницькі 
зникнення,  вбивства,  позбавлення  свободи  слова  та  віросповідання, 
мілітаризацію  дитинства,  продовжує  тоталітарні  традиції  репресій  кримських 
татар. 
Поки адекватно не оцінено злочини проти людяності, геноцид кримських 
татар – завжди є загроза повторення страшної практики знищення національних 
спільнот, що й здійснює сьогодні країна-окупантка. 
Геноцид кримських татар є складовою російської колонізаційної політики, 
злочином проти людяності. 
Більшовики одразу після Жовтневого перевороту 1917 року взяли курс на 
політичний  терор.  З  осені  1918  року  він  набув  статусу  офіційної  політики 
радянської  влади.  В  Україні  “червоний  терор”  було  розпочато  з  перших  днів 
вторгнення більшовицьких загонів на початку 1918 року.  
Великий  терор  –  масштабна  кампанія  репресій  громадян,  розгорнута  в 
СРСР  у  1937–1938  роках  з  ініціативи  керівництва  СРСР  й  особисто  Йосипа 
Сталіна  для  ліквідації  реальних  і  потенційних  політичних  опонентів, 
залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.  
Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення 
політичної,  мистецької  та  наукової  еліти,  деформація  суспільних  зв’язків, 

руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й 
денаціоналізація. 
Через терор і репресії пройшли усі верстви українського суспільства: від 
науковців і митців до робітників і селян.  
Радянська  влада  намагалася  приховати  сліди  злочинів  –  місця  поховань 
робила «режимними об’єктами» КГБ, розрівнювала бульдозерами, забороняла 
доступ до відповідних архівів.   
Одним  із  символів  тих  подій  став  Биківнянський  ліс  під  Києвом.  Це 
найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних 
репресій. За різними даними, останній спочинок тут знайшли від 20 до понад 100 
тисяч  осіб,  закатованих  під  час  допитів  або  ж  розстріляних  у  позасудовому 
порядку органами НКВД у Києві. Тут покоїться прах Михайля Семенка, Майка 
Йогансена,  Михайла  Бойчука,  Федора  Козубовського,  митрополита  УАПЦ 
Василя Липківського та інших жертв сталінського Великого терору. 
Катування, розстріли невинних без суду і слідства, депортації, фільтраційні 
табори,  масові  переслідування  з  політичних  мотивів  –  здавалося,  що  все  це  з 
падінням  радянської  системи  назавжди  залишилося  в  історії.  Однак,  після 
вторгнення Росії в Україну ідеологічні спадкоємці тоталітарних режимів у Росії 
знову принесли ці жахіття на українську землю. За  період  масштабної  репресивної  кампанії  1937–1938  років,  яку  назвали 
Великим терором, в Українській РСР засудили 198918 осіб, з яких близько двох 
третин  –  до  розстрілу.  Решту  відправили  до  в’язниць  та  виправно-трудових 
таборів (звільнено було тільки 0,3%). 
Масові  репресивні  операції  у  1937–1938  роках,  за  задумом  Сталіна,  мали 
завершити двадцятилітню боротьбу із «соціально-ворожими елементами», через 
терор  упокорити  населення,  утвердити  авторитарний  стиль  керівництва  та 
здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була ідея 
Сталіна про те, що в міру успіхів соціалістичного будівництва, класова боротьба 
загострюється. 
Офіційним початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР 
«Про  репресування  колишніх  куркулів,  карних  злочинців  та  інших 
антирадянських  елементів»  від  30  липня  1937  року  №  00447,  затверджений 
політбюро  ЦК  ВКП(б)  31  липня  1937  року.  Утім  наявні  документи  НКВД 
(накази,  листування,  телеграми)  свідчать,  що  наказом  лише  формалізували 
масові репресії, а готували їх заздалегідь. 
Цим  документом  впроваджувалися  ліміти  (плани)  на  покарання  громадян. 
Вироки за першою категорією означали  «розстріл», за другою  – ув’язнення в 
таборах  ГУЛАГ  НКВД  СРСР  (від  російського  Главное  управление  лагерей). 
Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 
1938  року  його  збільшили  до  понад  83  тисячі.  Причому  наркоми  внутрішніх 
справ  УРСР  Ізраїль  Леплевський  та  Олександр  Успенський  неодноразово 
зверталися в Москву з проханням надати додаткові ліміти. 
Ще  до  набуття  наказом  №  00447  чинності  органи  зробили  «чистку» 
партійних  лав  та  органів  безпеки,  що  мало  забезпечити  надалі  беззастережне 
виконання  директив  із  центру.  А  вже  у  червні  1937  року  розпочалися  масові 
арешти. 10 липня політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку 
про  формування  позасудового  репресивного  органу  –  обласних  «трійок»  для 
спрощення  процедури  засудження    (вони  повністю  суперечили  радянському 
законодавству, у тому числі Конституції 1936 року). До складу трійок зазвичай 
входили  начальник  обласного  УНКВД  (голова),  обласний  прокурор  і  перший 
секретар обласного, крайового або республіканського партійного комітету. 
Переважна  більшість  справ  була  побудована  на  власних  свідченнях 
обвинувачених, які фактично були позбавлені права на захист (на адвоката) чи 
оскарження вироку. Психологічним тиском, а то й знущанням і нелюдськими 
тортурами  слідчі  «вибивали»  з  арештованих  потрібні  зізнання,  які  ніхто  не 
перевіряв.  У  1937  році  дозвіл  на  застосування  методів  «фізичного  впливу  на 
підозрюваних» (тобто тортур) було надано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). 
Часи  Великого  терору  породили  в  масовій  свідомості  радянських  людей 
тотальний страх і недовіру. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, 
родичів,  пошук  шпигунів  та  шкідників,  страх  доносів  та  обов’язок  публічно 
таврувати  так  званих  ворогів  народу  були  повсякденними.  Громадяни  писали 
доноси  на  колег,  остерігаючись,  що  ті  донесуть  на  них  першими.  Це  стало типовим  засобом  вирішення  особистих  конфліктів  із  керівництвом, 
викладачами, родичами тощо. 
Розіграні  за  сценарієм  показові  процеси  проти  партійно-радянських 
очільників  1937–1938  років  передбачали  не  лише  усунення  чи  маргіналізацію 
рештків старої еліти, але також вплив на нових висуванців і суспільство загалом. 
Участь  у  тих  показових  процесах  мала  засвідчити  політичну  й  ідеологічну 
лояльність,  послух  волі  вождя,  визнання  застосовуваних  методів  державного 
управління. Таким був метод «сталінської кадрової революції». 
Великий терор згорнули також за вказівкою вищого партійно-радянського  
керівництва. 17 листопада 1938 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили 
постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою 
«орієнтували  правоохоронні  органи  на  припинення  «великої  чистки»  та 
відновлення  елементарної  законності.  Наступним  кроком  стала  фізична 
ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців Великого терору. Деякі факти про Великий терор в Україні 
1.  Одним  із  найбільших  на  території  України  місцем  поховання  жертв 
сталінських  репресій  є  Биківня.  Вже  встановлено  імена  понад  19  тисяч 
розстріляних громадян. 
2. Також є інші місця масових поховань жертв Великого терору в Україні – 
Рутченкове  поле  (Донецьк),  район  Парку  культури  та  відпочинку  (Вінниця), 
П’ятихатки  (Харків),  Католицьке  кладовище  (Умань),  Єврейський  цвинтар 
(Черкаси),  село  Халявин  (Чернігівщина),  Другий  християнський  цвинтар 
(Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). На Західній Україні після 1939 року 
також з’явилися місця масових поховань, зокрема, урочища Дем’янів лаз (Івано-
Франківськ) і Саліна (Львівська область), тюрма на Лонцького (Львів). 
3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВД 
розстріляли 563 людини. Це відбувалося, як правило, на тюремних подвір’ях, у 
підвалах НКВД або безпосередньо на місці поховання. Спочатку для масових 
поховань відводили спеціальні ділянки на цвинтарях. У пік репресій цю практику 
змінили, щоб приховати масштаби злочинів. Траншеї для вбитих викопували в 
садах, парках, приміських лісах, трупи часто засипали негашеним вапном. 
4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста 
Медвеж’єгорськ  у  Карелії  до  20-річчя  Жовтневої  революції  розстріляли  1111 
осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною. 
5.  У  1934–1938  роках  НКВД  УРСР  розташовувався  будівлях  колишнього 
Київського  інституту  шляхетних  дівчат  (згодом  –  Жовтневий  палац,  нині  – 
Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України), в 1938–
1941  роках  – на  вулиці  Короленка  (нині  –  Володимирська),  33.  Київський 
міський відділ та управління НКВД в Київській області розміщувалися на вулиці 
Рози Люксембург (нині – Липська, 16). 
6. У 1955 році КҐБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки 
директиву  №  108  сс  із  вказівкою  повідомляти  родичам  розстріляних,  що  їхні 
рідні  померли  в  місцях  позбавлення  волі,  а  в  разі  необхідності  вирішення майнових або інших правових питань, реєструвати смерть розстріляних у загсах 
із  видачею  свідоцтв,  в  яких  дати  смерті  вказувати  у  межах  10  років  від  дня 
арешту, а причини смерті вигадувати. 
7.  В  межах  Великого  терору  НКВД  організував  і  провів  серію  масових 
національних операцій. Це так звана «німецька операція» (25 липня 1937 року), 
«польська» (11 серпня 1937), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», 
«харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців». 
8.  Спогади  енкаведистів  та  результати  ексгумації  тіл  свідчать  про 
характерний  «почерк»  вбивць.  Як  правило,  це  були  постріли  із  револьверів 
системи  «Наган»  у  потилицю  або  перший  шийний  хребець.  Наган  вважався 
точним, безвідмовним і достатньо потужним для смертельного поранення, а не 
сильна віддача берегла сили катів для масових розстрілів. 
9. Улітку 1937 року було введено нові нормативні документи, що посилили 
відповідальність  членів  родин  репресованих.  Дружини  та  чоловіки  «ворогів 
народу»  підлягали  обов’язковому  арешту,  діти  до  15  років  передавались  у 
спеціальні  дитячі  будинки.  Члени  сімей  «ворогів  народів»,  засуджених  до 
розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР.  
10.  Термін  «ворог  народу»  (латинське  hostis  publicus)  давньоримського 
походження. Його застосовували до ворогів республіки, яких прирівнювали до 
солдатів  ворогуючої  сторони  та  які  через  те  підлягали  фізичному  знищенню.  
Загальновживаним  термін  став  у  1793–1794  роках  –  час  Великого  терору 
якобінців у Франції. В СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше 
політичної риторики, а й записаним у Конституції 1936 року – згідно з її 131 
статтею  ворогами  народу  оголошувались  особи,  що  вчиняли  замах  на 
громадську, соціалістичну власність. 

« повернутися